До повномасштабного вторгнення Олександра у Рівному знали як працівника місцевого зоопарку. Чоловік мав давню цивільну травму — важкий перелом ноги із встановленою пластиною. Через неї ходити та пересуватися іноді доводилося через біль. Коли виникла потреба захищати країну, зважати на фізичні труднощі він не став.
Каже: родинне виховання не дозволяло вчинити інакше. Його батько у 1941 році також пішов на фронт добровольцем. Олександр пригадує, що усвідомлення того, як у Росії сприймають українців, прийшло ще за часів Радянського Союзу.
Під час поїздки в гості до російських родичів молодь сприймала його як «бандерівця» лише через те, що він приїхав із Заходу України. Хоча спілкувався він тоді російською мовою. Те, що росіяни коять зараз, боєць називає трагедією, яку його батько-фронтовик не зміг би навіть уявити.
Від підготовки до реальності війни
Після базової військової підготовки «Скороход» потрапив у бойовий підрозділ. Зізнається: уявлення про війну за книжками чи розповідями суттєво відрізнялося від реальності. Найважчим виявилося не лише фізичне навантаження під час нічних виходів із позицій.
Довелося адаптуватися і до постійних ворожих обстрілів авіабомбами. Попри розлуку з родиною військовий залишається на службі. Син Олександра зараз перебуває у Польщі.
Каже, що про втечу чи виїзд за кордон під час війни навіть не думав. Головне прагнення після перемоги — побачити сина та повернутися до мирного життя у рідному Рівному.
